Руїни минулого

РУЇНИ МИНУЛОГО

Ми ловимо миті, щоб пам’ятати найкраще з нашого життя. Забуваємо біль та страждання, але все йдемо вперед, до свого земного кінця, туди, де на нас чекають руїни міста, що так часто снилося нам, коли ми були дітьми. Юні душі не так бояться смерті, як бояться вони мерців. На кладовищах зустрічати місячне світло значно приємніше в дорослому віці. У наших снах дуже часто приходять моменти дитинства; в них частіше оживають страхи, ніжрадості, але всі ці переживання знаходять знову крила і грають як світлячки в короткому сутінку душі.Нікому не вдається розтоптати ці страхи в пам’яті, все рухаючи наші тіні до тих днів, коли нам було болісно дивитися страхам в очі. Хоча, що ми можемо вдіяти, коли наші фантазії дозволяли нам подорожувати, залишаючи на місцях всі буденності та неважливі речі? Вигадуючи друзів, нові світи, власних богів, дитина перебуває в блаженному місці. Вже серед дорослих це називається ескапізмом, висловлювання, що характеризує втечу від світу в кращі місця, де нам спокійно, чи просто у власну уяву. Сітка туману вкриває наше життя з ніг до голови, а ми все йдемо туди, де нас не повинно бути, визначаючи наше життя випадковостями чи долею, хто трошки сміливіший той визначає - це як Божественне провидіння. Дійшовши до руїн, ми собі спокійно сіли та споглядаємо те, що колись було в наших мріях. Полишивши емоції в далеких вже місцях, сидячи біля зламаного монументу в зруйнованому місті, будинки якого вже навіть важко уявити. Ця картина виголошує спалений спокій душі, характер минулого життя. Тримаючи перед очима цей постапокаліптичний пейзаж ми відчуваємо, що загубили нитку, яка повинна була вивести нас із лабіринту. Дуже швидко змінюється наше буття та мрії. Час, коли в нас не було нічого в руках, але були мрії, давно минув, тепер в руках все необхідне, а від мрій полишилися лише руїни.  З часом все складніше стає розповідати про місто, яке оповите ранковим серпанком, що з’являється у наших снах. Там, де ще не втрачені мрії, туди, куди прагне кожна дитина. Будучи останнім із давнього роду, рухаючи зорі на небесах у власній уяві, кожен зневажав того, хто прагнув сховати себе від жорстокості, яку давав світ. Залишається лише писати про власні сни. Давнина не терпить свавілля, тому що все може виявитися ілюзією, якщо вона ще не заполонила світ повністю, так як мрії не можуть перетворитися в результат у повсякденному житті. Тіло сірого бродяги, що, забуте часом, але все ще спочиває серед руїн давнього міста не може бути закреслене у книгах, так само, як не можна скасувати світанок. Він не зміг підкоритися тому, що реальний фізичний світ ніколи не зможе задовольнити потреби його розуму та відповідати уяві, глибока печаль над недоліками світу заполонила всі його думки. Це все змусило перетворитися людину на бродягу в пустелі реальності, де оази - надзвичайна рідкість. Поділяння таких відчуттів є ознакою того, що, з одного боку, нема можливості погодитися з навколишнім світом, а з іншого, є небажання його змінювати, боротися за своє щастя. Навіщо йти проти волі своїх богів? На жаль, Сізіф програв. Тепер він сидить та рве на собі волосся, щоб хоч щось відчувати. Тоді була створена книга, яка не мала ніяких аналогів, але перевершила всі сподівання тих, що творили вічність. Зачинивши за собою двері університетів, де говорили, що «Бог помер», відповідали:  «Ні, він не помер, його просто тут немає». Бог вирушив у вічну подорож незвіданими навіть для нього самого шляхами. А ми залишилися, щоб творити нові руїни серед інших, ще більш давніх руїн. Кожен наш крок залишає за собою слід у пластах реальності, викривляючи її, руйнуючи чи зшиваючи. Невже, наша природа настільки деструктивна? Невже дитячі мрії приводять лише до руїн?  Важко відповісти, що ми шукаємо, чого прагнемо в цьому світі. Прийняти чуже вчення буде втечею від самого себе. Будувати мрії серед руїн може не кожен, щоб залишити історію, хоча і в ній важко віднайти сенс цього світу. Залишається книга, яку будуть гортати віками. Якщо її спалять, вона залишиться в пам’яті і турбувати своїх читачів фантазіями, меланхолічними поривами для того, щоб не забували тих днів, коли ми бачили чисте місто, окутане ранковим серпанком. Нереальність книги може порушити рівновагу у Всесвіті, а її реальність зовсім зруйнує наш світ. Шукаючи можливі варіанти, ми знову повертаємося до старого перевіреного методу нашого дитинства. Ми втікаємо у власну ілюзію, туди де ця книга можлива і не порушує закони порожнечі, яка все скрупульозніше заповнює наш світ та наші думки. Думки сконцентровані на трансформації грошей в предмети, кохання в задоволення. Нові рецепти щастя виникають щодня, але ніяк хімічні пошуки не замінять душевних. Книги стають оцифрованими, але змінювати ми нічого не будемо. Світ вирішує замість нас, що робити та обирати. Єдина справжня книга залишатиметься нереальною, щоб ми могли її завжди читати, бачити та гортати. Ми не звикли асоціювати світ з тим, що це великий некрополь. Всюди кістки, поховання, а особливо на місці руїн. Шляхи віруючих ведуть до крип святих та мучеників. Намагання знайти втіху серед мовчазних скелетів чи нетлінних залишків людей. До чого це нас приводить? Люди забули те що відповіді дають лише ненароджені, записуючи в книгу кривавими слідами, які полишають нас в довгих роздумах над питанням «Що я?». Чи може бути могила чи крипта місцем для розуміння тиші? Тиші яка лунає в нашій свідомості? Давні люди будували дольмени, щоб мати зв'язок із предками. Вони розуміли те, що забуло наше покоління: що у смерті ми замовкаємо, хоча, навчившись говорити через книги, ми стаємо байдужими до тиші, що живе в нас. Хочеться говорити і говорити, щоб слухали і слухали, але безкінечності це непотрібно. Древні розуміли те, що, коли наше серце перестає битися і кров застигає, на руїни лягають лише тіні минулих спогадів. Вони почали будувати, тому що не вміли писати. У давніх людей не було книг, тому дольмени слугували місцем, де нащадки могли читати тишу думок своїх предків, там відбувалося спілкування світів, що були небайдужими один до одного. Саме тоді виникли руїни, які були створені людськими руками для того, щоб спілкуватися з тим, чого ми не можемо досягнути в реальності. Далі людство придумало крипти, склепи, могили, до яких ми ходимо та шукаємо відповідей. Часто відповіді до нас приходять через сон, фрагментами, уривками нам кажуть ті кого вже немає, що руїни нікуди не зникають. Книга розпочата при першій спорудженій формі руїни людської реальності. За зразком форм ритуальної магії чи шаманизму, які збереглися до сьогодні, людина віднаходила комунікацію із світом мертвих чи духів, через власну кров, яку проливали в дольмені. Саме людська кров скріпила буття руїн у нашому світі. Руїни - це наочний прояв ентропії, повернення людини до власного творіння, що перетворює реальні спогади на абстрактну субстанцію. Ми навчилися будувати для того, щоб потім говорити, тому що не вміли писати. Книга, що формує нашу особистість, освітлюючи променями темряви, небесний рай, що закритий для тиші. Прокидаючись на кладовищі, починаєш шукати на небі сонце, що приховане тінню місяця. В той час розумієш, що всі могили розриті шукачами відповідей. Нас тривожать думки Арістотеля, Платона, Канта, Гегеля і всіх інших філософів. Ми думаємо чомусь, що вони знали відповідь. На жаль, вони лише ставили питання… Стінами руїн церкви бігають тіні минулих поколінь з їхніми думками. Тільки діти залишаються у відкритих трунах, інші вже порожні. Церква стала символом минулої епохи, яку постійно намагаються відбудувати з руїни, але все ніяк не виходить: то матеріал для будівництва не підходящий, то люди не ті, що були. А до кінця зруйнувати і збудувати спочатку ніхто не насмілиться, доведеться тривожити тих, хто лежить в криптах. А це може призвести до неочікуваних та непередбачуваних наслідків. Накладаючи пласти різних часових епох через залишки споруд чи навіть «книг», нам в руки лягає нитка, що веде до виходу. Там де ми зможемо дати відповідь на те питання, що лунає криком із дольменів «Що я?» Чомусь відповідь ми знаходимо лише у простому паростку звичайної на перший погляд рослини, виноградної лози, яка все скріпляє залишки руїн своєю живучістю та невпинним ростом. Людина давно змогла подолати складний механізм кайданів, які на неї були накладені давніми творцями її реальності. Щось надламалося і виникло нове світло надії, що вже перестала бути найбільшим злом, а перетворилася на нову дорогу, якою можуть ступати лише ті, хто ставить собі питання «Що Я?». Ті, що творили світ, не помітили або забули про те, що в ньому хтось продовжує жити і хоче рухатись вперед. Тому й у вищих світах згадали, що таке страх, адже вони його і творили разом із незбагненним організмом, котрий став людиною серед руїн.

Легенда

Щоденна мряка вибивала із ритму подорожі. Важко було рухатися полем, яке намагалося затягнути твої ноги в своє тіло.  Коричнева трава, волога від дрібного дощу, і небарвисті осінні квіти, які не хотіли віддавати повноцінне панування передзимовому стану природи.
На краю поля росте тополя, з сірим листям, майже повністю зливаючись із пейзажем який створює мряка.
Затягує на ніч. В цих краях важко знайти де можна спокійно переночувати. Доведеться розбивати табір біля тополі.
Закутавшись у плащ серед наспіх зламаних гілок і вологого листя лежить юнак. Брудний одяг майже зливається із землею, навколо нього не чути жодного звуку, лише в далечі спокійно шумить вода не дуже бурхливої річки. Він рухається на північ, нам невідомі його цілі, але впертість вражає.
Він наляканий порожнечею поля (так рухалися думки юнака). Я наляканий його сірістю, його спокійністю, та відсутністю життя. Я наляканий його таємничістю, та містичністю храму, що створює поле під сірим небом. Я наляканий таємничими стежками, що змушують мене тут блукати вже третій день, а може ще більше. Але це все створює приємне відчуття щастя, серед безмовної порожнечі просторів поля.
По вечорах він інколи бував християнином, тому зараз молився. Його холодні сині очі, давно полишені життя, втягували в себе горизонт, для того, щоб об’єднатися з місцевістю, адже невідомо, що його чекало, коли найде солодка дрімота. Але ранок робив його інколи невіруючим, інколи язичником. Ранок приносить абсолютну істину, яка приходить з туманом; вечір схожий на брехливого фокусника, який тільки вміє розкидатись картами, щоб нажитися на людських муках. Кожен із нас повинен жити згідно мудрості, яку приносить ранок.
Сни приходять і йдуть, можна навіть сказати, як жінки чи ідеї. Є жінки, яким не вдається жити повноцінним життям через стереотипи культури чи істоти в яку вони закохалися. Вони були юними дівчатами, і здавалося б, що з часом вони мають перетворитися на люблячих жінок. Але раптом з’являється неочікувана перепона; вони однаково проводять і юність, і зрілі роки. Багато говорилося нерозумних речей в їх сторону людьми мало розвинутими і ця нерозумність супроводжувалась безглуздими насмішками. Нехай ті, хто насміхаються над ними отримають гідну кару за це! Невже ці люди, які насолоджуються дарами життя, здатні зрозуміти причину блідості цих жінок, глибокі страждання, які заховані під цією блідістю?
Мені випадало зустрічати і знати жінок, в зовнішності яких є щось таке, що мимоволі наводить на думку: « Не знаю чому, але мені здається, що ця жінка ніколи не пізнає любові чоловіка: щось незрозуміле намагається завадити цьому…». Завжди ця моя думка знаходила підтвердження після знайомства з такими жінками.
Над подорожуючим юнаком теж щось нависало, за всіма ознаками - зла доля. Ні, він пізнав любов, кохання, але він не може повернутися до життя після своєї хвороби. Він знав, що помре, дуже швидко, адже він мав вмерти тоді, коли хворів. Коли гарячка закінчилась, він вирушив з дому, на звуки внутрішнього голосу, що кликав його у вічну мерзлоту. Шукати там знаючу людину.
…
Він дивиться не неї спокійно і байдуже. Дивний непроникаючий погляд цього кам’яного обличчя стискає її душу. Він дивиться похмуро і велично, і її з глибини душі приходить думка, що цей образ має схожість з тим, що живе в кожному з нас, в кожній живій істоті. Це те, що людина похоронила в своєму серці декілька століть назад і засипане грудою каміння, але не вмерле ще до цих пір. Їй здається що древні король панує у глибинах людських сердець. Він розкидає свою королівську мантію по безплідному грунті сірого поля. Погляд його висловлює презирство, владу і гордість собою. Це – гігантський камінь, в минулому, напевно, жертовник, серце лісу, яке залишається байдужим при погляді на горе і страждання. «Таку долю дали Боги», - говорить він. Цей могутній кам’яний дух який таємно спокутує важкість нерозкаяних гріхів. «Навіщо турбуватися про те, що ти зробив: так судилося безсмертними».
Жінка спокійно вдихає повір’я, її окутує відчуття, що вона не в силах висловити все словами; їй здається, що вона повинна боротися з кам’яною людиною, якщо хоче бути щасливою, але в ту саму мить відчуває своє безсилля перед минулими гріхами діями, людей, які захоронили і засипали каміння те, що в нас в середині.
Їй здається, що її безкарність втілена в цьому камені, порівнюється із самим кам’яним гігантом і те, що якщо вона не переможе його в собі, він рано чи пізно отримає перемогу над нею.
Вона розуміє, що усвідомити свою вину означає відмовитися від своєї свободи. Вона готова вмерти, але втрачати свою свободу. Вона обирає друге. Вирішує померти. Вона виходить на вершину печери, де їй в обличчя віє подих смерті, і її голова спокійно лягає на холодне каміння. Смерть за смерть, життя за життя.
…
Юнак прокинувся від уколу під серцем. Воно не давало йому спокій з того самого дня, коли його молода дружина задушила їхню дочку в яслах. Пояснивши це тим, що вона не пізнала любові, а дитина народжена без любові не є Божою дитиною.
Він її не винив, а лише прийняв страждання на двох. Її боротьба залишилась там, далеко в її серці, що закрилося відразу від всього світу.
Очі наливалися сльозами, спогади мучили і ніяк не покидали. Після того дня він зненавидів синій колір. Дрібний дощ заспокоював і вимагав руху. Тіло почало мерзнути. Все навколо нагадувало, що зима чекатиме не дуже довго.
Рухатись знову було важко, сили вперто покидали молоде тіло, але воля до життя не давала мені зламатися, хоча так хотілося впасти і забути про все, щоб не бачити їх очі, їх холодні очі, які не давали спокою.
Так минуло ще декілька днів, коли закінчилась їжа, а холод почав об’їдати шкіру, перетворюючи її в синій колір, юнак почав себе ще більше ненавидіти. Що змусило його йти так далеко, в ці далекі і болотисті місця Карелії. Він не мав відповіді, але в нього не залишалося нічого іншого окрім цього відчуття, що вперто вимагало знайти причину руху всього живого, всього Всесвіту.
Так. Ця палюча цікавість загубила безліч людей,  які чогось хочуть, але постійно забувають що саме.
Я так сумую за запахом пилу, з полиць де зберігалися наші книги, за грайливим кошеням, що жило поблизу дому, за усмішками людей. Я не пам’ятаю, коли зустрічав щиру посмішку востаннє. Нехай, все минається, ми мертві вже давно, просто вперто цього давно не помічаємо.
Наступного дня в далечі став виднітися дим. Нарешті люди, хоч хтось. Я стомився йти, потрібно відпочити.
Це була яранга. Закидана оленячим шкурами, навколо якої не було жодної живої істоти, навіть пса.
…
Я чекав на нього. Бідолашний юнак. Далекий мій родич. Його від нас відрізняло лише тіло, але не душа. Навіть сині очі переповнені холодом нашої землі. Шкода, що Боги вирішили скласти його долю саме так, але після того, як він вислухає мене, навіть я не знаю, що з ним буде далі. Шаману лише відкриваються світи духів, але не їх знання. Шкода, що я нічим йому не зможу допомогти, але маю йому розповісти його історію.
…
-         Заходь. – пролунало з житла.
Я підкорився.
Тонкий силует юнака поглинуло тепле світло вогнища. Вогонь, він рухає життям Всесвіту, він гасне і розгоряється, дає життя, тепло і вічно тліє в наших серцях. Як шкода, що ми це забуваємо.
-         Це я тебе запросив на північ. – Сказав, старий лапландець.
-         Навіщо?
-         Я маю розказати тобі історію твого життя. Тому сиди і слухай, після цього тебе чекає продовження подорожі.
Якщо поглянути правильно на твоє життя, виявиться, що воно мало чим відрізнялося від життя інших людей. Справді, багато хто прив’язується до істот, які мають загинути. Але ти заслуговуєш великої пошани, адже в тебе хороше серце і ти мужньо переносиш своє нещастя.
Деякі сильні люди мають в собі щось таємниче, дуже часто трапляється, що той, хто має в собі великий запас життєвої сили носить в собі смертельну краплю крові. І ця крапля може надати життю неочікуваних поворотів. Існують легенди про мужніх воїнів, гробниці яких можна побачити в нашій стороні. Це були сильні та хоробрі люди, але в їх душі була особлива таємниця, яку ніхто не міг зрозуміти. Наші давні рунічні поеми говорять, що в них була кров воронів та ведмедів. Розповідаючи про це я мимоволі думаю про тебе. Тебе не можна назвати людиною слабкою чи безрозсудною, в деяких вчинках ти сильна людина. Але ти ніколи не міг присвятити себе жінці зі світлим поглядом і веселим голосом, адже в них не має того, що ти шукаєш. Як так могло трапитися, що ти прив’язався так глибоко до двох жінок з числа тих про яких співається в рунічних поемах? Як ти міг покохати тих в кого в очах морок загубив свою тінь?.. Чи не та сама тінь приваблювала тебе в них? Чи не та сама крапля смертельної крові змушувала тебе любити їх… Ти чув оповіді про тих хто господарював над багатьма землями і народами і любили своїх близьких тим чим ближче вони були до смерті, зустрічаючись з їхніми душами в осінню ніч? Древні королі оберігали своїх коханих три дні після їхньої смерті, тому що вони їм здавалися настільки живими.
Твоя подорож не мине безслідно. По твоїх слідах підуть ті хто все ще вміє слухати духів, для того, щоб подивитися на пристанище останнього в кого у венах тече кров ворона.
Я мав йти, але не міг. Сон зморив мене і змусив моє тіло вмерти на деякий час.
Юнак заснув, а старий шаман продовжував свою розповідь, але вже для духів, щоб захистили мандрівника, адже це його остання подорож. Пісня шамана лунала серед безлюдних просторів північної землі.
Спи. Нехай твій сон буде спокійним. Ти все зробив, все вчасно. Ціна ? – не буває такої ціни для такого життя. Віддав всю свою кров заради неї. Всього себе.
Виправив, все що можна було виправив.
Ти знаєш, що твоя дочка поряд, вона не покине тебе.
Спи, до тих пір, доки світ не змінить своє буття, доки не стане він зовсім, зовсім іншим. І нехай останнім, що пробіжить на твоїх повіках, буде сонце північного світу.
Спи.
Я буду поруч, оберігатиму твій сон. Ти чуєш мене? – ні, звісно, що ні. Ти тепер дух, як і я, але скований ще більш міцнішими кайданами. Я не чекаю, що ти прокинешся, навіть духи, начебто «безсмертні», насправді не такі, зникають з часом. Зникну і я, не дочекавшись твого пробудження, не в цих краях воно відбудеться, - я сподіваюсь.
Наша смерть відкрила мені очі, що баланс світу надзвичайно крихкий, тримається він лише на любові, яку ми вже не пізнаємо. Я горджуся тобою, так як може гордитись людина людиною. Я злякався смерті, тому скитаюсь неприкаяним привидом по північній пустелі. Ти пішов далі. Ти віддав все, а взамін отримав цей сон, куди більше схожий на смерть.
Чи зможеш ти прокинутись? Надто міцні пута.
Доки не зміниться цей світ, тобі його не побачити.
…
Холод, він такий рідний. Все скріплює холод, створює порожнечу в нас самих. Руйнує сонце, але дає нам ніч.
Юнак стояв біля берега моря або океану, холодного і покритого шматками криги. Житло шамана зникло, залишивши за собою лише запах думок.
Поруч хитався човен і скреготів бортами об кригу. Обережно ступаючи юнак зійшов на нього і ліг. Спокій північної тундри ніжно огортав шлях човна серед криги, рухаючи його до іншого берега чи острова на якому вже чекали. Тіло юнака покрилося холодною синявою, кольору його очей, перетворивши історію в легенду.
Берег промовляв мохом та сухим вереском, який давно вже ніхто не збирав. Невеликі льодяні скелі скріплювали житло мовчазних звірів, що забули колір неба. Спокійно причаливши до берегу човен зупиняв розповідь і сон. Полярні вовки вчепившись зубами тягнули тіло молодої людини в її новий дім. Вони всі зливалися з камінням, щоб ніхто зайвий не бачив останнього шляху. Там було холодно і світло. На острові гасло сонце півночі, а полярне сяйво світило надто яскраво, стаючи стежкою, якою лишало тіло останнього воїна півночі. Тут була межа світо який живе страхом і світом, яким живе холодом. Він загинув у битві, не від меча, як древні королі, а від свого часу, в якому він опинився. Кожна епоха створює свої поля для битви і свою зброю. Опустивши в льодяний склеп тіло, вовки жалібно звили над тілом того в кого текла кров ворона.
Одноокий бог спустився на цей поклик і лише прошептав: «Звершилося».

Ісландський мicтицизм XVI - XVII cт.

Cкaндинaвcькa acтрoлoгiя дoби Вiдрoдження cтвoрює coбoю cпецифiчний cимбioз кaбaлicтичнoгo вчення, вже oпрaцьoвaне хриcтиянcькими мicтикaми, з нaрoдними вiрувaннями в рунiчну acтрoлoгiю. Нaйбiльш яcкрaвo це мoжнa прocлiдкувaти в icлaндcькiй трaдицiї. Icлaндcькi церкoвники дoбaвили дo трaдицiйнoгo рунiчнoгo вчення, щo виниклo нa Cкaндинaвcькoму пiвocтрoвi, iудейcьку кaбaлicтичну трaдицiю, щo прийшлa iз Aнглiї тa Дaнiї. Вже в рaннiх icлaндcьких лiкувaльних тa мaгiчних книгaх пocтiйнo зуcтрiчaютьcя пocилaння нa кaббaлу i хриcтиянcький мicтицизм.

Крiм тoгo, рoбoти Кoрнелiя Aгрiппи i кaбaлicтичний «ключ Coлoмoнa» були вiдoмi в Icлaндiї 16-17 cт. Вчений В. Мaхтiac Caймунд-coн пише: «Мoжнa згaдaти, щo екземпляр нaйвaжливiшoї прaцi Кoрнелiя Aгрiппи «Oкультнa фiлocoфiя», знaхoдивcя у ocoбиcтiй бiблioтецi єпиcкoпa Брюнoльвa Cвейн-coнa (тoгo caмoгo, щo вiднaйшoв тa врятувaв пoвний екземпляр рукoпиcу Cтaршoї Едди)».

Тaк caмo, мoжнa прocлiдкувaти вплив i через нaзви рунiчних гaльдрa-cтaвiв (мaгiчних знaкiв) як «Печaткa Дaвидa», «Пocoх Aaрoнa». Oлaвюр Дaвид-coн в cвoїй кoлекцiї icлaндcьких гaльдрa-cтaвiв нaвoдить приклaд oднoгo cпецифiчнoгo знaку зaпиcaнoгo в 16 cт. Хoчa Oлaвюр не пише нiчoгo кoнкретнoгo прo цей знaк, aле це є нaгляднa iлюcтрaцiя змiшaнoї icлaндcькo-кaббaлicтичнoї трaдицiї, щo викoриcтoвувaлocя в якocтi зaхиcнoгo cимвoлу. Цей знaк cклaдений фрaгментaрнo нa пoдoбу oблaштувaння небеc i являє coбoю уявлення cередньoвiчних людей: Земля рoзтaшoвaнa в центрi, дaлi cлiдує небеcнa cферa, в якiй рoзтaшoвaний Мicяць, дaлi cферa плaнети Меркурiя, дaлi cферa плaнети Венерa, a дaлi – Coнця (нacтупнi п’ять cфер прoпущенo). Центр-Земля в цьoму знaку являє coбoю мaгiчний гaльдрa-cтaв «шoлoм жaху». В цьoму знaку нaпиcaнo: «Icуc кoнунг, Icуc, пoмилуй мене, Icуc цiлитель, Icуc перемoжець, Icуc Утiшитель, Icуc рятiвник життя, Icуc рятiвник». В нacтупних двoх cферaх, в їх внутрiшнiй чacтинi, нaпиcaнi цитaти iз Євaнгелiя вiд Ioaнa. В четвертiй cферi нaпиcaнi iменa кaббaлicтичних aнгелiв – Гaбрiель, Рaфaель, Мiхaель, Aнaель.

В нiй Гaбрiель=Мicяцю, Рaфaель=Меркурiю, Мiхaель=Coнцю,  Aнaель=Венерi. I кoжен з них пoзнaчaєтьcя oкремoю рунoю для пoзнaчення планет.

Aле нaйцiкaвiшoю пaм’яткoю acтрoлoгiчнoї думки є рукoпиc «Мaгiчний пoлiт» Йoунa Дaдa-coнa (1606-1667 рр.). Вiн був cвященикoм в мicтечку Егюр-тiнг (зaхiд Icлaндiї) з 1632 пo 1634 р. Пoтiм йoгo признaчили пacтoрм в мicтi Aрнa-бaйлi в Oлфуci, щo нa пiвднi Icлaндiї де Йoун перебувaв вже дo caмoї cмертi. Прo рукoпиc «Мaгiчний пoлiт» прoфеcoр Oлaвюр Cвейн-coн пише: « Рукoпиc «Мaгiчний пoлiт» Йoунa Дaдa-coнa вмiщує в coбi рiзнi фoльклoрнi вiдoмocтi, якi вiн cприймaв зa бiлу нaрoдну мaгiю».

Тaкoж мoжнa вiдмiтити, щo нaйвидaтнiший з рунoлoгiв Ейрiкур Мaгнуc-coн був вихoвaнцем пacтoрa Йoунa. Йoгo учень зaлишив пicля cебе мaгiчний трaктaт «Ciрa шкiрa», першa чacтинa якoгo булa зaпиcaнa звичaйним aлфaвiтoм, a другa – зaшифрoвaними рунaми.

Тaкoж, дaлi пише Єйнaр Oлaвюр Cвейн-coн: «Нaйвiдoмiшoю пoемoю (яку нaпиcaли ельфи) є пicля Лювлiнгa. Ця пicня-кoлиcкoвa, як ввaжaли icлaндцi, якocь нacпiвaв cвoїй дитинi (вiд людcькoї мaтерi), кoли тoй дoвгo плaкaв i cуciди були незaдoвoленi. Першa чacтинa пicнi – це «cиcтемaтичнa» мaгiя. Нacтупнa чacтинa є бiльш дaвньoю i цей текc cтaв ocнoвoю для змicту «Мaгiчнoгo пoльoту» Йoунa Дaдa-coнa». Цей уривoк cвiдчить прo тicне переплетiння, oтримaних мicтичних, acтрoлoгiчних знaнь вiд чoгocь прихoвaнoгo тa тaємничoгo, щo зaзвичaй в Icлaндiї oтoтoжнюєтьcя iз ельфaми.

Пaудль Oулac-coн пише: «Рукoпиc cвященикa Йoунa Дaдa-coнa тa йoгo iдеї, якi вiн виклaв у «Мaгiчнoму пoльoтi» вiднocятьcя дo мaгiчних вiкiв у Icлaндiї (16-17 cт.) i тaкoж в книзi вiдoбрaженo фiлocoфiю icлaндцiв cереднiх вiкiв».

Мaхтiac Caймунд-coн ввaжaє, щo цей рукoпиc булo нaпиcaнo в 1660 р. Caм змicт рукoпиcу cклaднo передaти, ocкiльки це є рiзнoвид мaгiчних тa фiлocoфcькo-мicтичних уявлень icлaндцiв 16-17 cт.

У рукoпиci рoзпoвiдaєтьcя прo «bok-runer», тoбтo прo кaбaлicтичне уявлення буквеннo-вcеленcьких cпiввiднoшеннях, прo знaки Зoдiaку, прo рiзнi мoви cвiту пicля зруйнувaння Вaвилoнcькoї вежi. В нiй нaвiть є згaдкa прo руcинiв тa мocкoвитiв. Тaкoж нaвoдить приклaди рунiчних aлфaвiтiв. Тaкoж aвтoр рoзпoвiдaє прo «рунiчну acтрoлoгiю», вiн нaвoдить приклaди тa вкaзує, щo у мoвi, якa пoбутує у Вaльгaллi в дaвнину вживaлиcя «руни тaємнoї мoви», якi зчитувaлacя з небa i зa cвoєю cиcтемoю вoни cхoжi з кaббaлoю у хaлдеїв. Дaлi у книзi рoзпoвiдaєтьcя прo те, як передрiкaти зa дoпoмoгoю цих рун мaйбутнє, викoриcтoвуючи acтрoлoгiчнi принципи рунiчнoї acтрoлoгiї. Тaкoж у трaктaтi згaдуютьcя цитaти з Нoвoгo Зaпoвiту у рoздiлi «Прo меч духoвний», нaзви рoздiлiв aвтoр вирiшує дaвaти iменaми ocнoвних cкaндинaвcьких бoгiв, рoзпoчинaючи з Oдiнa, який влacне i вiдпoвiдaв у мiфoлoгiчнiй cиcтемi зa мaгiчнi тa acтрoлoгiчнi знaння i якoму були дaнi руни для викoриcтaння, пicля тoгo як вiн принic cебе в жертву для cебе caмoгo. Тaкoж у трaктaтi згaдуютьcя aлхiмiчнi влacтивocтi метaлiв тa дoрoгoцiнних кaменiв.

Нaйцiкaвiшим рoздiлoм є «Прo (зoрянi) впливи п’ятoгo дoму», де рoзпoвiдaєтьcя прo виникнення хриcтиянcтвa, яке булo прoрaхoвaне Йoунoм зa дoпoмoгoю рунiчних знaкiв, якi вiн зчитувaв з небa. У тoму ж рoздiлi вiн прoрoкує зaнепaд хриcтиянcтвa.

Cкaндинaвcькa acтрoлoгiчнa трaдицiя невiдoмa для ширoкoгo кoлa дocлiдникiв, ocкiльки чиcленнi рукoпиcи дo цих пiр мaлo дocлiдженi. A те щo вiдoмo, мoжнa cмiливo зaрaхoвувaти дo єврoпейcькoї мicтичнoї трaдицiї, щo рoзвинулacя в прoцеci епoхи Вiдрoдження, якa, звicнo, прийшлa в Icлaндiю знaчнo пiзнiше. Icлaндcькi вченi тa cвященики були дoбре oзнaйoмленi з тoгoчacними кoнтинентaльними мicтикaми тa кaббaлoю, щo дaлo їм змoгу aдеквaтнo пoєднaти трaдицiйну рунiчну acтрoлoгiю, мaгiю з прийдешнiми вченнями тa витвoрити cвiй cпецифiчний метoд для пiзнaння acтрoлoгiчних тaємниць тa вiдoбрaзити фiлocoфcькo-мicтичнi пoгляди вcьoгo нacелення ocтрoву тa в цiлoму Cкaндинaвiї.

Heimspeki: Асоціація культурного розвитку “Мир” оголошує конк...

Heimspeki: Асоціація культурного розвитку “Мир” оголошує конк...: Асоціація культурного розвитку “Мир” оголошує конкурс перекладу філософських текстів на українську мову. Термін прийому робіт – до 28 лютог...

Асоціація культурного розвитку “Мир” оголошує конкурс перекладу філософських текстів на українську мову. Термін прийому робіт – до 28 лютого 2013 року. На переможців чекає грошовий приз!

Умови участі в конкурсі:

 http://salam.org.ua/wp-content/uploads/2012/06/%D0%9A%D0%BE%D0%BD%D0%BA%D1%83%D1%80%D1%811.pdf

Шлях того хто ставить питання.

Перед кожною подорожжю людина повинна зрозуміти, як вибрати істинний шлях, адже є безліч підступних доріг, по яких бродять ті хто заблукали. Деякі самі прокладають свій шлях, слідуючи поклику власної віри у щось. Вони шукають не місце, а споріднену душу, з якою намагаються розділити свої страждання. Хтось із подорожніх зупиняється та залишаючись на місці в обіймах самотності та страху перед незвіданим. І лише деякі люди мають сміливість покинути спільний шлях, аби позбутися спокуси пливти за течією. Ще є ті люди які йдуть по сліду за власними кумирами, а потім навіть не помічають куди він їх приводить і дуже часто вони шоковані тим, що потрапили туди, куди їм не слід було рухатися. Але минають роки, епохи, а ми все шукаємо іншого життя, яке не можемо знайти і рухаємося дорогою яка насправді немає ніякого сенсу. Ми шукаємо безсмертя, але не очікуємо від нього смертельної болі, яку воно нам дає. Тоді виникає питання: а як правильно? Ми повинні отримати просвітлення.

Не від когось, а самі в собі, адже, як казав Іммануїл  Кант : «Просвітлення - це вихід людини зі стану свого неповноліття, в якому вона знаходиться з власної вини. Неповноліття є нездатність користуватися своїм розумом без керівництва з боку когось іншого.  Наважся  бути мудрим! Май мужність користуватися власним розумом! - Такий, отже, девіз Просвітництва!»  

Наважтесь та зробіть перший крок у власну, нову подорож.

У безкінечних пошуках самої сутності настають моменти, коли ми дізнаємося щось нове,  невідоме, приховане, про що ми навіть не підозрювали, щось вражаюче і в цей момент  у нашій свідомості виникає питання «Хто ми такі?». І саме в безкінечних пошуках власної сутності ми всюди намагаємося віднайти  відповіді: у природі, у Божества, у маленьких трагедіях, з якими ми так і не змирилися. Але нас все одно тягне вперед. Ми всіма силами намагаємося зрозуміти своє призначення на цій Землі, незважаючи на ті наслідки, які нам завдає дружба, особливо її випробування, чи створенням договору зі злом, яке живе в нас самих і що ми виховуємо цими маленькими трагедіями, які накопичуються в нас всередині, наче смітник, куди викидають погані спогади. А звідки це взялось? Де джерела цієї спраги - розкривати таємниці життя та Всесвіту? Адже навіть на звичайні питання немає відповіді. Навіщо ми народжуємося? Що таке душа? Навіщо людям мрії? Чому ми всі різні? Можливо простіше не заглядати за ширму нашого буття? Не поринати у невідоме? Але людина так влаштована. Так велить їй  серце. Напевно, в цьому і є сенс нашого життя. Ми боремося за ідеали, намагаємося змінити світ, мріємо, сподіваємося і ніколи не знаємо, кого ми зустрінемо на своєму шляху. І хто в цьому байдужому світі візьме нас за руку? Хто сильний, щоб вести нас вперед?  Хто доторкнеться до нашого серця?  Хто зможе розділити біль, який спричиняє боротьба? Ми мріємо та сподіваємося, чекаємо змін, кохання, смерті. І тоді щось відбувається, і наші сподівання стають реальністю. І наприкінці подорожі, як світлі промені, знаходяться відповіді на всі питання, які нас мучили. Привідкривється завіса над всіма таємницями нашого життя.

Але ми всі вважаємо  себе володарями власної долі, які можуть самі визначати її шлях. Але чи можемо ми  вибирати момент сходження вверх чи момент падіння? Чи сила, яка сильніша за нас, керує нашою долею? Може, нас веде за руку процес еволюції, якого ми ще не збагнули? Чи вказує нам шлях наука?

Як би людина не хотіла, вона не може обирати момент власної слави. Вона лише може вибирати те, як вона буде відповідати на виклики долі. Сподіваючись, що їй вистачить сміливості дати  відповідь.

Наше крихке існування залежить від дрібних моментів, за ради яких ми прагнемо жити далі. Але сенс нашого життя, напевно, завжди обумовлений спогадами, унікальний набір страхів, емоцій, переживань, важливість яких ми визначаємо самі. Так із окремих шматочків ми створюємо нашу особисту історію. У надії, що ці спогади завжди будуть з нами. Іронія життя прихована в тому, що ми приречені об’єднувати в собі світлі та погані спогади. Тому ми й такі  різні-це робить нас людьми. І саме за цей момент ми готові боротися.

Для початку, щоб стати на шлях перевтілення у людину, ми повинні зрозуміти всі моменти, які заважають нам жити повноцінним життям, пережити символічну смерть, щоб відкрити двері на велику дорогу. Важливим аспектом переживання символічної смерті при внутрішньому перетворенні є смерть «его». У процесі духовного саморозкриття людина переходить від дещо обмеженого образу буття до нового, розширеного стану. Варто лише відкинути наші буденні справи та хибні цінності, які ми отримуємо від реклами. Часто для завершення цього переходу необхідно, щоб колишній спосіб існування «помер», відкривши шлях новому «Я» людини; «его» повинно бути зруйноване, перш ніж стане можливим нове, ширше самовизначення. Це і називається смертю «его». Це не смерть того «его», яке необхідне для того, щоб мати справу з повсякденною реальністю; це смерть старих структур особи і малоефективних способів буття в світі, яка необхідна для  щасливішого і більш вільного існування. Тому «его» - це те, що ми вважаємо за моральний фактор,  напрацьований у нас цінностями системи функціоналізму. Я мушу ходити на роботу, щоб заробляти гроші та оплачувати свої кредити яких набрав у банку. Людина стає залежною від цих системних установок - хибних цінностей .  Ананда Кумарасвамі писав: «Жодна істота не може досягти вищого рівня буття без припинення свого звичайного існування». Смерть «его» може відбуватися поступово, впродовж тривалого періоду часу, а може трапитися раптово і з величезною силою. Зазвичай  це трапляється у критичних ситуація  житті людини, коли вона відчуває свою незначимість у Всесвіті. Хоча це одне з найбільш благотворних і цілющих подій у духовній еволюції, воно може сприйматися, як катастрофа. Упродовж цієї стадії процес вмирання іноді може бути дуже реалістичним, неначе це вже не символічне переживання а справжнісінька біологічна загибель. Як правило, людина при цьому поки що не може бачити, що по інший бік того, що сприймається як повне знищення «его», його чекає ширше і всеосяжне відчуття своєї справжньої суті. Боротьба проти системи функціоналізму людини несе в собі широкий характер розвитку людської особистості, як новонароджена дитина, але з власним досвідом попереднього життя та з просвітленим розумом, який може вести її вперед.
Рядки з «Фенікса» Д. Лоуренса відображають характер цього руйнівного, але перетворюючого процесу:

«Чи готовий ти бути викресленим, стертим, перетвореним ні на що?Чи готовий ти стати нічим?Канути в забуття?Якщо неготовий, то ти ніколи по-справжньому не змінишся».

І тут ми народжуємося. Кожна дитина народжується невинною і після народження прагне до добра, але чому стільки людей які навколо нас стають злими? Чому деякі рухаються у темряву, а деякі тягнуться до світла? З власної волі вони це вибирають, чи, можливо, за покликом долі? Чи вдасться на колись зрозуміти з чого складається душа? Щоб боротися зі злом потрібно його розуміти. Потрібно відправитися у минули, щоб знайти те перехрестя, де добрі люди вибрали один шлях, а злі люди інший.

Є в світі добро та зло, добре та погане, хороші люди і погані люди. І якщо ми готові це зрозуміти то інколи бачимо, як щось рідне, присутнє в обох сторонах. Ми мовчки чекаємо тих моментів, коли все стає зрозумілим, коли нікчемне існування отримує форму і ми чітко бачимо свою ціль. Але якщо нам вистачає сміливості усвідомлювати правду то по інший бік ми спостерігаємо своє ж відображення котре нам показує подвійність нашого життя. І те що кожен з нас може бути на стороні добра та зла, чого завгодно і всього одразу і навіть доля, яка здається неминучою може змінюватися силою наших рішень, силою любові, яку ми зберігаємо, силою обіцянок яким ми залишаємося вірними. Але для всіх хто проклятий власною свідомістю, одне питання залишається завжди без відповіді. Хто Я є?

Ми постійно шукаємо зв’язки, тому в кожній війні наступає момент, коли все міняється. Відбувається різкий поворот, виникають нові союзи та лінії фронту і правила війни переписуються з нуля. Такі моменти можуть змінити характер битви і дати шанс на перемогу будь-якій стороні . Тому ми робимо все, щоб вловити весь сенс подій і бути готовими до змін. Ми збираємося  духом  і подавлюємо страхи, притягуємо всі сили, шукаємо знамена серед зірок. І все ж той момент, коли змінюються правила, залишається таємницею, наче швидка рука долі пересуває фігурки на шахматній дошці. І немає значення, як довго ми до них готуємося, як сильно ми противимося змінам, відчуваємо момент і боремося з неминучим. В кінцевому результаті, коли все відбувається нас застають зненацька.

Так було із затемненням давніх народів. Коли Місяць пролітає між  Землею та Сонцем, в душі зароджувався неспокій, але раптово розумієш, що все  стає можливо. Вплив затемнення на людей був безумовний, його краса захоплює. Воно і зараз нас притягує і це триває з давніх епох. Значення його для нас залишається невідомим і воно минає так само раптово як і починається, а нам залишається лише усвідомлювати свою нікчемність перед лицем долі чи випадковості.

Світлом все почалося, світлом і все закінчиться , а до тих пір ми будемо блукати в темряві. Але надія є завжди і звичайно все можливо. Межі уяви зникають перед прогресом науки. Тоді Зевс, батько всіх олімпійців, створив ніч посеред дня, закрив світло Сонця і кинув всі страхи на людей. І коли до нас добираються наші найжахливіші страхи вибір для нас постає невеликим. Втікати чи боротися? Ми сподіваємося, що знайдемо в собі сили, щоб подолати всі наші жахи, але , інколи, в супереч всьому ми кидаємося у втечу від них, а якщо наші страхи продовжать нас переслідувати? Де тоді від них заховатися? На ці питання кожен сам даватиме відповіді.

Покоління змінює одне одного, за батьком йде син за матір’ю - дочка, одне покоління йде, а інше приходить і приречене повторювати минулі помилки і минулі перемоги, але як ще сприймати цей світ? Якщо не через призму минулих поколінь. Одні страхи, інші наслідування чи являють вони для нас приклад наслідування? Чи вбережуть нас від наступних помилок? Втілювати їх у життєвий сценарій тому що це все, що ми знаємо? Чи створювати власну індивідуальність? І що буде якщо минули покоління нас розчарує? Зможемо ми їх замінити, наших батьків? Чи доля знайде спосіб повернути нас назад до звичних вже нам домашнім втіхам?

Така наша природа, захищати наших дітей. Кожне покоління передає наступному повчальні історії. Так і було в міфі про Ікара.  Саме тут для всіх хто прокляті власною свідомістю, яка дає нам спогади, завжди виникає одне питання, хто Я? Ми настирно шукаємо зв’язки один з одним через наше минуле. Ми дорогі друзі, люблячі батьки, обожнюючі матері, захищені діти. Ми перебуваємо  у боротьбі та любові, в надії, що разом ми зможемо зрозуміти наше призначення у Всесвіті, але розуміємо, що в кінці ніхто не зможе розділити нашу долю. Кожен із нас повинен самотужки знайти відповідь на питання: Хто Я?, Що означає бути живим?,  І яке Я маю значення у безкінечному Всесвіті?.

На нашій планеті живе майже 7 міліардів людей і кожен унікальний, не такий як інші, але чим визначається ступінь відмінності? І чому? хіба тільки біологія та фізіологія визначає таку відмінність? Чи наші думки, спогади та особистий досвід робить нас неповторними. Чи є ще щось? Може якийсь вищий план, який направляє випадкову природу творення. Можливо це щось ще неосяжне, що живе у нашій душі і дарує кожному із нас свій шлях випробувань, котрий допоможе зрозуміти нам хто ми є насправді. Ми всі пов’язані, поєднані невидимою ниткою і при цьому всьому  ми все одно окремі особистості. Порожні посудини готові наповнюватись безкінечними можливостями, сукупністю думок та переконань, коротких спогадів та особистого досвіду. Чи зможу Я бути собою без всього цього? А Ти зможеш? А якщо ця невидима нитка обірветься і що буде тоді? Що стане із мільярдами самотніх людей Землі? В цьому і прихована головна ціль життя. Найти, поєднатися, втриматися разом. Саме коли наші серця і думки чисті ми істинно єдині, ми зможемо зцілити наш крихкий світ і створити простір необмежених можливостей.

Саме людські спогади служать причиною розлуки. Ми єдині істоти які думають про минуле. Спогади нас наділяють унікальною сутністю. Вони створюють історію, яка розходиться по світу, яку всі могли б читати про наші заслуги і пам’ятати про наші невдачі. Є багато методів знайти свою ціль в житті, але саме спогади показують нам до чого прагнути і як цього досягти. Наше особисте зібрання образів, симпатій, страхів та каяття і найжорстокіша іронія нашого життя в тому, що доводиться поєднувати досягнення та невдачі нашого минулого. саме це нас і відрізняє один від одного, але дозволяє залишатися людьми і заради цього варто йти на жертви.