Руїни минулого

РУЇНИ МИНУЛОГО

Ми ловимо миті, щоб пам’ятати найкраще з нашого життя. Забуваємо біль та страждання, але все йдемо вперед, до свого земного кінця, туди, де на нас чекають руїни міста, що так часто снилося нам, коли ми були дітьми. Юні душі не так бояться смерті, як бояться вони мерців. На кладовищах зустрічати місячне світло значно приємніше в дорослому віці. У наших снах дуже часто приходять моменти дитинства; в них частіше оживають страхи, ніжрадості, але всі ці переживання знаходять знову крила і грають як світлячки в короткому сутінку душі.Нікому не вдається розтоптати ці страхи в пам’яті, все рухаючи наші тіні до тих днів, коли нам було болісно дивитися страхам в очі. Хоча, що ми можемо вдіяти, коли наші фантазії дозволяли нам подорожувати, залишаючи на місцях всі буденності та неважливі речі? Вигадуючи друзів, нові світи, власних богів, дитина перебуває в блаженному місці. Вже серед дорослих це називається ескапізмом, висловлювання, що характеризує втечу від світу в кращі місця, де нам спокійно, чи просто у власну уяву. Сітка туману вкриває наше життя з ніг до голови, а ми все йдемо туди, де нас не повинно бути, визначаючи наше життя випадковостями чи долею, хто трошки сміливіший той визначає - це як Божественне провидіння. Дійшовши до руїн, ми собі спокійно сіли та споглядаємо те, що колись було в наших мріях. Полишивши емоції в далеких вже місцях, сидячи біля зламаного монументу в зруйнованому місті, будинки якого вже навіть важко уявити. Ця картина виголошує спалений спокій душі, характер минулого життя. Тримаючи перед очима цей постапокаліптичний пейзаж ми відчуваємо, що загубили нитку, яка повинна була вивести нас із лабіринту. Дуже швидко змінюється наше буття та мрії. Час, коли в нас не було нічого в руках, але були мрії, давно минув, тепер в руках все необхідне, а від мрій полишилися лише руїни.  З часом все складніше стає розповідати про місто, яке оповите ранковим серпанком, що з’являється у наших снах. Там, де ще не втрачені мрії, туди, куди прагне кожна дитина. Будучи останнім із давнього роду, рухаючи зорі на небесах у власній уяві, кожен зневажав того, хто прагнув сховати себе від жорстокості, яку давав світ. Залишається лише писати про власні сни. Давнина не терпить свавілля, тому що все може виявитися ілюзією, якщо вона ще не заполонила світ повністю, так як мрії не можуть перетворитися в результат у повсякденному житті. Тіло сірого бродяги, що, забуте часом, але все ще спочиває серед руїн давнього міста не може бути закреслене у книгах, так само, як не можна скасувати світанок. Він не зміг підкоритися тому, що реальний фізичний світ ніколи не зможе задовольнити потреби його розуму та відповідати уяві, глибока печаль над недоліками світу заполонила всі його думки. Це все змусило перетворитися людину на бродягу в пустелі реальності, де оази - надзвичайна рідкість. Поділяння таких відчуттів є ознакою того, що, з одного боку, нема можливості погодитися з навколишнім світом, а з іншого, є небажання його змінювати, боротися за своє щастя. Навіщо йти проти волі своїх богів? На жаль, Сізіф програв. Тепер він сидить та рве на собі волосся, щоб хоч щось відчувати. Тоді була створена книга, яка не мала ніяких аналогів, але перевершила всі сподівання тих, що творили вічність. Зачинивши за собою двері університетів, де говорили, що «Бог помер», відповідали:  «Ні, він не помер, його просто тут немає». Бог вирушив у вічну подорож незвіданими навіть для нього самого шляхами. А ми залишилися, щоб творити нові руїни серед інших, ще більш давніх руїн. Кожен наш крок залишає за собою слід у пластах реальності, викривляючи її, руйнуючи чи зшиваючи. Невже, наша природа настільки деструктивна? Невже дитячі мрії приводять лише до руїн?  Важко відповісти, що ми шукаємо, чого прагнемо в цьому світі. Прийняти чуже вчення буде втечею від самого себе. Будувати мрії серед руїн може не кожен, щоб залишити історію, хоча і в ній важко віднайти сенс цього світу. Залишається книга, яку будуть гортати віками. Якщо її спалять, вона залишиться в пам’яті і турбувати своїх читачів фантазіями, меланхолічними поривами для того, щоб не забували тих днів, коли ми бачили чисте місто, окутане ранковим серпанком. Нереальність книги може порушити рівновагу у Всесвіті, а її реальність зовсім зруйнує наш світ. Шукаючи можливі варіанти, ми знову повертаємося до старого перевіреного методу нашого дитинства. Ми втікаємо у власну ілюзію, туди де ця книга можлива і не порушує закони порожнечі, яка все скрупульозніше заповнює наш світ та наші думки. Думки сконцентровані на трансформації грошей в предмети, кохання в задоволення. Нові рецепти щастя виникають щодня, але ніяк хімічні пошуки не замінять душевних. Книги стають оцифрованими, але змінювати ми нічого не будемо. Світ вирішує замість нас, що робити та обирати. Єдина справжня книга залишатиметься нереальною, щоб ми могли її завжди читати, бачити та гортати. Ми не звикли асоціювати світ з тим, що це великий некрополь. Всюди кістки, поховання, а особливо на місці руїн. Шляхи віруючих ведуть до крип святих та мучеників. Намагання знайти втіху серед мовчазних скелетів чи нетлінних залишків людей. До чого це нас приводить? Люди забули те що відповіді дають лише ненароджені, записуючи в книгу кривавими слідами, які полишають нас в довгих роздумах над питанням «Що я?». Чи може бути могила чи крипта місцем для розуміння тиші? Тиші яка лунає в нашій свідомості? Давні люди будували дольмени, щоб мати зв'язок із предками. Вони розуміли те, що забуло наше покоління: що у смерті ми замовкаємо, хоча, навчившись говорити через книги, ми стаємо байдужими до тиші, що живе в нас. Хочеться говорити і говорити, щоб слухали і слухали, але безкінечності це непотрібно. Древні розуміли те, що, коли наше серце перестає битися і кров застигає, на руїни лягають лише тіні минулих спогадів. Вони почали будувати, тому що не вміли писати. У давніх людей не було книг, тому дольмени слугували місцем, де нащадки могли читати тишу думок своїх предків, там відбувалося спілкування світів, що були небайдужими один до одного. Саме тоді виникли руїни, які були створені людськими руками для того, щоб спілкуватися з тим, чого ми не можемо досягнути в реальності. Далі людство придумало крипти, склепи, могили, до яких ми ходимо та шукаємо відповідей. Часто відповіді до нас приходять через сон, фрагментами, уривками нам кажуть ті кого вже немає, що руїни нікуди не зникають. Книга розпочата при першій спорудженій формі руїни людської реальності. За зразком форм ритуальної магії чи шаманизму, які збереглися до сьогодні, людина віднаходила комунікацію із світом мертвих чи духів, через власну кров, яку проливали в дольмені. Саме людська кров скріпила буття руїн у нашому світі. Руїни - це наочний прояв ентропії, повернення людини до власного творіння, що перетворює реальні спогади на абстрактну субстанцію. Ми навчилися будувати для того, щоб потім говорити, тому що не вміли писати. Книга, що формує нашу особистість, освітлюючи променями темряви, небесний рай, що закритий для тиші. Прокидаючись на кладовищі, починаєш шукати на небі сонце, що приховане тінню місяця. В той час розумієш, що всі могили розриті шукачами відповідей. Нас тривожать думки Арістотеля, Платона, Канта, Гегеля і всіх інших філософів. Ми думаємо чомусь, що вони знали відповідь. На жаль, вони лише ставили питання… Стінами руїн церкви бігають тіні минулих поколінь з їхніми думками. Тільки діти залишаються у відкритих трунах, інші вже порожні. Церква стала символом минулої епохи, яку постійно намагаються відбудувати з руїни, але все ніяк не виходить: то матеріал для будівництва не підходящий, то люди не ті, що були. А до кінця зруйнувати і збудувати спочатку ніхто не насмілиться, доведеться тривожити тих, хто лежить в криптах. А це може призвести до неочікуваних та непередбачуваних наслідків. Накладаючи пласти різних часових епох через залишки споруд чи навіть «книг», нам в руки лягає нитка, що веде до виходу. Там де ми зможемо дати відповідь на те питання, що лунає криком із дольменів «Що я?» Чомусь відповідь ми знаходимо лише у простому паростку звичайної на перший погляд рослини, виноградної лози, яка все скріпляє залишки руїн своєю живучістю та невпинним ростом. Людина давно змогла подолати складний механізм кайданів, які на неї були накладені давніми творцями її реальності. Щось надламалося і виникло нове світло надії, що вже перестала бути найбільшим злом, а перетворилася на нову дорогу, якою можуть ступати лише ті, хто ставить собі питання «Що Я?». Ті, що творили світ, не помітили або забули про те, що в ньому хтось продовжує жити і хоче рухатись вперед. Тому й у вищих світах згадали, що таке страх, адже вони його і творили разом із незбагненним організмом, котрий став людиною серед руїн.

Легенда

Щоденна мряка вибивала із ритму подорожі. Важко було рухатися полем, яке намагалося затягнути твої ноги в своє тіло.  Коричнева трава, волога від дрібного дощу, і небарвисті осінні квіти, які не хотіли віддавати повноцінне панування передзимовому стану природи.
На краю поля росте тополя, з сірим листям, майже повністю зливаючись із пейзажем який створює мряка.
Затягує на ніч. В цих краях важко знайти де можна спокійно переночувати. Доведеться розбивати табір біля тополі.
Закутавшись у плащ серед наспіх зламаних гілок і вологого листя лежить юнак. Брудний одяг майже зливається із землею, навколо нього не чути жодного звуку, лише в далечі спокійно шумить вода не дуже бурхливої річки. Він рухається на північ, нам невідомі його цілі, але впертість вражає.
Він наляканий порожнечею поля (так рухалися думки юнака). Я наляканий його сірістю, його спокійністю, та відсутністю життя. Я наляканий його таємничістю, та містичністю храму, що створює поле під сірим небом. Я наляканий таємничими стежками, що змушують мене тут блукати вже третій день, а може ще більше. Але це все створює приємне відчуття щастя, серед безмовної порожнечі просторів поля.
По вечорах він інколи бував християнином, тому зараз молився. Його холодні сині очі, давно полишені життя, втягували в себе горизонт, для того, щоб об’єднатися з місцевістю, адже невідомо, що його чекало, коли найде солодка дрімота. Але ранок робив його інколи невіруючим, інколи язичником. Ранок приносить абсолютну істину, яка приходить з туманом; вечір схожий на брехливого фокусника, який тільки вміє розкидатись картами, щоб нажитися на людських муках. Кожен із нас повинен жити згідно мудрості, яку приносить ранок.
Сни приходять і йдуть, можна навіть сказати, як жінки чи ідеї. Є жінки, яким не вдається жити повноцінним життям через стереотипи культури чи істоти в яку вони закохалися. Вони були юними дівчатами, і здавалося б, що з часом вони мають перетворитися на люблячих жінок. Але раптом з’являється неочікувана перепона; вони однаково проводять і юність, і зрілі роки. Багато говорилося нерозумних речей в їх сторону людьми мало розвинутими і ця нерозумність супроводжувалась безглуздими насмішками. Нехай ті, хто насміхаються над ними отримають гідну кару за це! Невже ці люди, які насолоджуються дарами життя, здатні зрозуміти причину блідості цих жінок, глибокі страждання, які заховані під цією блідістю?
Мені випадало зустрічати і знати жінок, в зовнішності яких є щось таке, що мимоволі наводить на думку: « Не знаю чому, але мені здається, що ця жінка ніколи не пізнає любові чоловіка: щось незрозуміле намагається завадити цьому…». Завжди ця моя думка знаходила підтвердження після знайомства з такими жінками.
Над подорожуючим юнаком теж щось нависало, за всіма ознаками - зла доля. Ні, він пізнав любов, кохання, але він не може повернутися до життя після своєї хвороби. Він знав, що помре, дуже швидко, адже він мав вмерти тоді, коли хворів. Коли гарячка закінчилась, він вирушив з дому, на звуки внутрішнього голосу, що кликав його у вічну мерзлоту. Шукати там знаючу людину.
…
Він дивиться не неї спокійно і байдуже. Дивний непроникаючий погляд цього кам’яного обличчя стискає її душу. Він дивиться похмуро і велично, і її з глибини душі приходить думка, що цей образ має схожість з тим, що живе в кожному з нас, в кожній живій істоті. Це те, що людина похоронила в своєму серці декілька століть назад і засипане грудою каміння, але не вмерле ще до цих пір. Їй здається що древні король панує у глибинах людських сердець. Він розкидає свою королівську мантію по безплідному грунті сірого поля. Погляд його висловлює презирство, владу і гордість собою. Це – гігантський камінь, в минулому, напевно, жертовник, серце лісу, яке залишається байдужим при погляді на горе і страждання. «Таку долю дали Боги», - говорить він. Цей могутній кам’яний дух який таємно спокутує важкість нерозкаяних гріхів. «Навіщо турбуватися про те, що ти зробив: так судилося безсмертними».
Жінка спокійно вдихає повір’я, її окутує відчуття, що вона не в силах висловити все словами; їй здається, що вона повинна боротися з кам’яною людиною, якщо хоче бути щасливою, але в ту саму мить відчуває своє безсилля перед минулими гріхами діями, людей, які захоронили і засипали каміння те, що в нас в середині.
Їй здається, що її безкарність втілена в цьому камені, порівнюється із самим кам’яним гігантом і те, що якщо вона не переможе його в собі, він рано чи пізно отримає перемогу над нею.
Вона розуміє, що усвідомити свою вину означає відмовитися від своєї свободи. Вона готова вмерти, але втрачати свою свободу. Вона обирає друге. Вирішує померти. Вона виходить на вершину печери, де їй в обличчя віє подих смерті, і її голова спокійно лягає на холодне каміння. Смерть за смерть, життя за життя.
…
Юнак прокинувся від уколу під серцем. Воно не давало йому спокій з того самого дня, коли його молода дружина задушила їхню дочку в яслах. Пояснивши це тим, що вона не пізнала любові, а дитина народжена без любові не є Божою дитиною.
Він її не винив, а лише прийняв страждання на двох. Її боротьба залишилась там, далеко в її серці, що закрилося відразу від всього світу.
Очі наливалися сльозами, спогади мучили і ніяк не покидали. Після того дня він зненавидів синій колір. Дрібний дощ заспокоював і вимагав руху. Тіло почало мерзнути. Все навколо нагадувало, що зима чекатиме не дуже довго.
Рухатись знову було важко, сили вперто покидали молоде тіло, але воля до життя не давала мені зламатися, хоча так хотілося впасти і забути про все, щоб не бачити їх очі, їх холодні очі, які не давали спокою.
Так минуло ще декілька днів, коли закінчилась їжа, а холод почав об’їдати шкіру, перетворюючи її в синій колір, юнак почав себе ще більше ненавидіти. Що змусило його йти так далеко, в ці далекі і болотисті місця Карелії. Він не мав відповіді, але в нього не залишалося нічого іншого окрім цього відчуття, що вперто вимагало знайти причину руху всього живого, всього Всесвіту.
Так. Ця палюча цікавість загубила безліч людей,  які чогось хочуть, але постійно забувають що саме.
Я так сумую за запахом пилу, з полиць де зберігалися наші книги, за грайливим кошеням, що жило поблизу дому, за усмішками людей. Я не пам’ятаю, коли зустрічав щиру посмішку востаннє. Нехай, все минається, ми мертві вже давно, просто вперто цього давно не помічаємо.
Наступного дня в далечі став виднітися дим. Нарешті люди, хоч хтось. Я стомився йти, потрібно відпочити.
Це була яранга. Закидана оленячим шкурами, навколо якої не було жодної живої істоти, навіть пса.
…
Я чекав на нього. Бідолашний юнак. Далекий мій родич. Його від нас відрізняло лише тіло, але не душа. Навіть сині очі переповнені холодом нашої землі. Шкода, що Боги вирішили скласти його долю саме так, але після того, як він вислухає мене, навіть я не знаю, що з ним буде далі. Шаману лише відкриваються світи духів, але не їх знання. Шкода, що я нічим йому не зможу допомогти, але маю йому розповісти його історію.
…
-         Заходь. – пролунало з житла.
Я підкорився.
Тонкий силует юнака поглинуло тепле світло вогнища. Вогонь, він рухає життям Всесвіту, він гасне і розгоряється, дає життя, тепло і вічно тліє в наших серцях. Як шкода, що ми це забуваємо.
-         Це я тебе запросив на північ. – Сказав, старий лапландець.
-         Навіщо?
-         Я маю розказати тобі історію твого життя. Тому сиди і слухай, після цього тебе чекає продовження подорожі.
Якщо поглянути правильно на твоє життя, виявиться, що воно мало чим відрізнялося від життя інших людей. Справді, багато хто прив’язується до істот, які мають загинути. Але ти заслуговуєш великої пошани, адже в тебе хороше серце і ти мужньо переносиш своє нещастя.
Деякі сильні люди мають в собі щось таємниче, дуже часто трапляється, що той, хто має в собі великий запас життєвої сили носить в собі смертельну краплю крові. І ця крапля може надати життю неочікуваних поворотів. Існують легенди про мужніх воїнів, гробниці яких можна побачити в нашій стороні. Це були сильні та хоробрі люди, але в їх душі була особлива таємниця, яку ніхто не міг зрозуміти. Наші давні рунічні поеми говорять, що в них була кров воронів та ведмедів. Розповідаючи про це я мимоволі думаю про тебе. Тебе не можна назвати людиною слабкою чи безрозсудною, в деяких вчинках ти сильна людина. Але ти ніколи не міг присвятити себе жінці зі світлим поглядом і веселим голосом, адже в них не має того, що ти шукаєш. Як так могло трапитися, що ти прив’язався так глибоко до двох жінок з числа тих про яких співається в рунічних поемах? Як ти міг покохати тих в кого в очах морок загубив свою тінь?.. Чи не та сама тінь приваблювала тебе в них? Чи не та сама крапля смертельної крові змушувала тебе любити їх… Ти чув оповіді про тих хто господарював над багатьма землями і народами і любили своїх близьких тим чим ближче вони були до смерті, зустрічаючись з їхніми душами в осінню ніч? Древні королі оберігали своїх коханих три дні після їхньої смерті, тому що вони їм здавалися настільки живими.
Твоя подорож не мине безслідно. По твоїх слідах підуть ті хто все ще вміє слухати духів, для того, щоб подивитися на пристанище останнього в кого у венах тече кров ворона.
Я мав йти, але не міг. Сон зморив мене і змусив моє тіло вмерти на деякий час.
Юнак заснув, а старий шаман продовжував свою розповідь, але вже для духів, щоб захистили мандрівника, адже це його остання подорож. Пісня шамана лунала серед безлюдних просторів північної землі.
Спи. Нехай твій сон буде спокійним. Ти все зробив, все вчасно. Ціна ? – не буває такої ціни для такого життя. Віддав всю свою кров заради неї. Всього себе.
Виправив, все що можна було виправив.
Ти знаєш, що твоя дочка поряд, вона не покине тебе.
Спи, до тих пір, доки світ не змінить своє буття, доки не стане він зовсім, зовсім іншим. І нехай останнім, що пробіжить на твоїх повіках, буде сонце північного світу.
Спи.
Я буду поруч, оберігатиму твій сон. Ти чуєш мене? – ні, звісно, що ні. Ти тепер дух, як і я, але скований ще більш міцнішими кайданами. Я не чекаю, що ти прокинешся, навіть духи, начебто «безсмертні», насправді не такі, зникають з часом. Зникну і я, не дочекавшись твого пробудження, не в цих краях воно відбудеться, - я сподіваюсь.
Наша смерть відкрила мені очі, що баланс світу надзвичайно крихкий, тримається він лише на любові, яку ми вже не пізнаємо. Я горджуся тобою, так як може гордитись людина людиною. Я злякався смерті, тому скитаюсь неприкаяним привидом по північній пустелі. Ти пішов далі. Ти віддав все, а взамін отримав цей сон, куди більше схожий на смерть.
Чи зможеш ти прокинутись? Надто міцні пута.
Доки не зміниться цей світ, тобі його не побачити.
…
Холод, він такий рідний. Все скріплює холод, створює порожнечу в нас самих. Руйнує сонце, але дає нам ніч.
Юнак стояв біля берега моря або океану, холодного і покритого шматками криги. Житло шамана зникло, залишивши за собою лише запах думок.
Поруч хитався човен і скреготів бортами об кригу. Обережно ступаючи юнак зійшов на нього і ліг. Спокій північної тундри ніжно огортав шлях човна серед криги, рухаючи його до іншого берега чи острова на якому вже чекали. Тіло юнака покрилося холодною синявою, кольору його очей, перетворивши історію в легенду.
Берег промовляв мохом та сухим вереском, який давно вже ніхто не збирав. Невеликі льодяні скелі скріплювали житло мовчазних звірів, що забули колір неба. Спокійно причаливши до берегу човен зупиняв розповідь і сон. Полярні вовки вчепившись зубами тягнули тіло молодої людини в її новий дім. Вони всі зливалися з камінням, щоб ніхто зайвий не бачив останнього шляху. Там було холодно і світло. На острові гасло сонце півночі, а полярне сяйво світило надто яскраво, стаючи стежкою, якою лишало тіло останнього воїна півночі. Тут була межа світо який живе страхом і світом, яким живе холодом. Він загинув у битві, не від меча, як древні королі, а від свого часу, в якому він опинився. Кожна епоха створює свої поля для битви і свою зброю. Опустивши в льодяний склеп тіло, вовки жалібно звили над тілом того в кого текла кров ворона.
Одноокий бог спустився на цей поклик і лише прошептав: «Звершилося».