Руїни минулого

РУЇНИ МИНУЛОГО

Ми ловимо миті, щоб пам’ятати найкраще з нашого життя. Забуваємо біль та страждання, але все йдемо вперед, до свого земного кінця, туди, де на нас чекають руїни міста, що так часто снилося нам, коли ми були дітьми. Юні душі не так бояться смерті, як бояться вони мерців. На кладовищах зустрічати місячне світло значно приємніше в дорослому віці. У наших снах дуже часто приходять моменти дитинства; в них частіше оживають страхи, ніжрадості, але всі ці переживання знаходять знову крила і грають як світлячки в короткому сутінку душі.Нікому не вдається розтоптати ці страхи в пам’яті, все рухаючи наші тіні до тих днів, коли нам було болісно дивитися страхам в очі. Хоча, що ми можемо вдіяти, коли наші фантазії дозволяли нам подорожувати, залишаючи на місцях всі буденності та неважливі речі? Вигадуючи друзів, нові світи, власних богів, дитина перебуває в блаженному місці. Вже серед дорослих це називається ескапізмом, висловлювання, що характеризує втечу від світу в кращі місця, де нам спокійно, чи просто у власну уяву. Сітка туману вкриває наше життя з ніг до голови, а ми все йдемо туди, де нас не повинно бути, визначаючи наше життя випадковостями чи долею, хто трошки сміливіший той визначає - це як Божественне провидіння. Дійшовши до руїн, ми собі спокійно сіли та споглядаємо те, що колись було в наших мріях. Полишивши емоції в далеких вже місцях, сидячи біля зламаного монументу в зруйнованому місті, будинки якого вже навіть важко уявити. Ця картина виголошує спалений спокій душі, характер минулого життя. Тримаючи перед очима цей постапокаліптичний пейзаж ми відчуваємо, що загубили нитку, яка повинна була вивести нас із лабіринту. Дуже швидко змінюється наше буття та мрії. Час, коли в нас не було нічого в руках, але були мрії, давно минув, тепер в руках все необхідне, а від мрій полишилися лише руїни.  З часом все складніше стає розповідати про місто, яке оповите ранковим серпанком, що з’являється у наших снах. Там, де ще не втрачені мрії, туди, куди прагне кожна дитина. Будучи останнім із давнього роду, рухаючи зорі на небесах у власній уяві, кожен зневажав того, хто прагнув сховати себе від жорстокості, яку давав світ. Залишається лише писати про власні сни. Давнина не терпить свавілля, тому що все може виявитися ілюзією, якщо вона ще не заполонила світ повністю, так як мрії не можуть перетворитися в результат у повсякденному житті. Тіло сірого бродяги, що, забуте часом, але все ще спочиває серед руїн давнього міста не може бути закреслене у книгах, так само, як не можна скасувати світанок. Він не зміг підкоритися тому, що реальний фізичний світ ніколи не зможе задовольнити потреби його розуму та відповідати уяві, глибока печаль над недоліками світу заполонила всі його думки. Це все змусило перетворитися людину на бродягу в пустелі реальності, де оази - надзвичайна рідкість. Поділяння таких відчуттів є ознакою того, що, з одного боку, нема можливості погодитися з навколишнім світом, а з іншого, є небажання його змінювати, боротися за своє щастя. Навіщо йти проти волі своїх богів? На жаль, Сізіф програв. Тепер він сидить та рве на собі волосся, щоб хоч щось відчувати. Тоді була створена книга, яка не мала ніяких аналогів, але перевершила всі сподівання тих, що творили вічність. Зачинивши за собою двері університетів, де говорили, що «Бог помер», відповідали:  «Ні, він не помер, його просто тут немає». Бог вирушив у вічну подорож незвіданими навіть для нього самого шляхами. А ми залишилися, щоб творити нові руїни серед інших, ще більш давніх руїн. Кожен наш крок залишає за собою слід у пластах реальності, викривляючи її, руйнуючи чи зшиваючи. Невже, наша природа настільки деструктивна? Невже дитячі мрії приводять лише до руїн?  Важко відповісти, що ми шукаємо, чого прагнемо в цьому світі. Прийняти чуже вчення буде втечею від самого себе. Будувати мрії серед руїн може не кожен, щоб залишити історію, хоча і в ній важко віднайти сенс цього світу. Залишається книга, яку будуть гортати віками. Якщо її спалять, вона залишиться в пам’яті і турбувати своїх читачів фантазіями, меланхолічними поривами для того, щоб не забували тих днів, коли ми бачили чисте місто, окутане ранковим серпанком. Нереальність книги може порушити рівновагу у Всесвіті, а її реальність зовсім зруйнує наш світ. Шукаючи можливі варіанти, ми знову повертаємося до старого перевіреного методу нашого дитинства. Ми втікаємо у власну ілюзію, туди де ця книга можлива і не порушує закони порожнечі, яка все скрупульозніше заповнює наш світ та наші думки. Думки сконцентровані на трансформації грошей в предмети, кохання в задоволення. Нові рецепти щастя виникають щодня, але ніяк хімічні пошуки не замінять душевних. Книги стають оцифрованими, але змінювати ми нічого не будемо. Світ вирішує замість нас, що робити та обирати. Єдина справжня книга залишатиметься нереальною, щоб ми могли її завжди читати, бачити та гортати. Ми не звикли асоціювати світ з тим, що це великий некрополь. Всюди кістки, поховання, а особливо на місці руїн. Шляхи віруючих ведуть до крип святих та мучеників. Намагання знайти втіху серед мовчазних скелетів чи нетлінних залишків людей. До чого це нас приводить? Люди забули те що відповіді дають лише ненароджені, записуючи в книгу кривавими слідами, які полишають нас в довгих роздумах над питанням «Що я?». Чи може бути могила чи крипта місцем для розуміння тиші? Тиші яка лунає в нашій свідомості? Давні люди будували дольмени, щоб мати зв'язок із предками. Вони розуміли те, що забуло наше покоління: що у смерті ми замовкаємо, хоча, навчившись говорити через книги, ми стаємо байдужими до тиші, що живе в нас. Хочеться говорити і говорити, щоб слухали і слухали, але безкінечності це непотрібно. Древні розуміли те, що, коли наше серце перестає битися і кров застигає, на руїни лягають лише тіні минулих спогадів. Вони почали будувати, тому що не вміли писати. У давніх людей не було книг, тому дольмени слугували місцем, де нащадки могли читати тишу думок своїх предків, там відбувалося спілкування світів, що були небайдужими один до одного. Саме тоді виникли руїни, які були створені людськими руками для того, щоб спілкуватися з тим, чого ми не можемо досягнути в реальності. Далі людство придумало крипти, склепи, могили, до яких ми ходимо та шукаємо відповідей. Часто відповіді до нас приходять через сон, фрагментами, уривками нам кажуть ті кого вже немає, що руїни нікуди не зникають. Книга розпочата при першій спорудженій формі руїни людської реальності. За зразком форм ритуальної магії чи шаманизму, які збереглися до сьогодні, людина віднаходила комунікацію із світом мертвих чи духів, через власну кров, яку проливали в дольмені. Саме людська кров скріпила буття руїн у нашому світі. Руїни - це наочний прояв ентропії, повернення людини до власного творіння, що перетворює реальні спогади на абстрактну субстанцію. Ми навчилися будувати для того, щоб потім говорити, тому що не вміли писати. Книга, що формує нашу особистість, освітлюючи променями темряви, небесний рай, що закритий для тиші. Прокидаючись на кладовищі, починаєш шукати на небі сонце, що приховане тінню місяця. В той час розумієш, що всі могили розриті шукачами відповідей. Нас тривожать думки Арістотеля, Платона, Канта, Гегеля і всіх інших філософів. Ми думаємо чомусь, що вони знали відповідь. На жаль, вони лише ставили питання… Стінами руїн церкви бігають тіні минулих поколінь з їхніми думками. Тільки діти залишаються у відкритих трунах, інші вже порожні. Церква стала символом минулої епохи, яку постійно намагаються відбудувати з руїни, але все ніяк не виходить: то матеріал для будівництва не підходящий, то люди не ті, що були. А до кінця зруйнувати і збудувати спочатку ніхто не насмілиться, доведеться тривожити тих, хто лежить в криптах. А це може призвести до неочікуваних та непередбачуваних наслідків. Накладаючи пласти різних часових епох через залишки споруд чи навіть «книг», нам в руки лягає нитка, що веде до виходу. Там де ми зможемо дати відповідь на те питання, що лунає криком із дольменів «Що я?» Чомусь відповідь ми знаходимо лише у простому паростку звичайної на перший погляд рослини, виноградної лози, яка все скріпляє залишки руїн своєю живучістю та невпинним ростом. Людина давно змогла подолати складний механізм кайданів, які на неї були накладені давніми творцями її реальності. Щось надламалося і виникло нове світло надії, що вже перестала бути найбільшим злом, а перетворилася на нову дорогу, якою можуть ступати лише ті, хто ставить собі питання «Що Я?». Ті, що творили світ, не помітили або забули про те, що в ньому хтось продовжує жити і хоче рухатись вперед. Тому й у вищих світах згадали, що таке страх, адже вони його і творили разом із незбагненним організмом, котрий став людиною серед руїн.