Шлях того хто ставить питання.

Перед кожною подорожжю людина повинна зрозуміти, як вибрати істинний шлях, адже є безліч підступних доріг, по яких бродять ті хто заблукали. Деякі самі прокладають свій шлях, слідуючи поклику власної віри у щось. Вони шукають не місце, а споріднену душу, з якою намагаються розділити свої страждання. Хтось із подорожніх зупиняється та залишаючись на місці в обіймах самотності та страху перед незвіданим. І лише деякі люди мають сміливість покинути спільний шлях, аби позбутися спокуси пливти за течією. Ще є ті люди які йдуть по сліду за власними кумирами, а потім навіть не помічають куди він їх приводить і дуже часто вони шоковані тим, що потрапили туди, куди їм не слід було рухатися. Але минають роки, епохи, а ми все шукаємо іншого життя, яке не можемо знайти і рухаємося дорогою яка насправді немає ніякого сенсу. Ми шукаємо безсмертя, але не очікуємо від нього смертельної болі, яку воно нам дає. Тоді виникає питання: а як правильно? Ми повинні отримати просвітлення.

Не від когось, а самі в собі, адже, як казав Іммануїл  Кант : «Просвітлення - це вихід людини зі стану свого неповноліття, в якому вона знаходиться з власної вини. Неповноліття є нездатність користуватися своїм розумом без керівництва з боку когось іншого.  Наважся  бути мудрим! Май мужність користуватися власним розумом! - Такий, отже, девіз Просвітництва!»  

Наважтесь та зробіть перший крок у власну, нову подорож.

У безкінечних пошуках самої сутності настають моменти, коли ми дізнаємося щось нове,  невідоме, приховане, про що ми навіть не підозрювали, щось вражаюче і в цей момент  у нашій свідомості виникає питання «Хто ми такі?». І саме в безкінечних пошуках власної сутності ми всюди намагаємося віднайти  відповіді: у природі, у Божества, у маленьких трагедіях, з якими ми так і не змирилися. Але нас все одно тягне вперед. Ми всіма силами намагаємося зрозуміти своє призначення на цій Землі, незважаючи на ті наслідки, які нам завдає дружба, особливо її випробування, чи створенням договору зі злом, яке живе в нас самих і що ми виховуємо цими маленькими трагедіями, які накопичуються в нас всередині, наче смітник, куди викидають погані спогади. А звідки це взялось? Де джерела цієї спраги - розкривати таємниці життя та Всесвіту? Адже навіть на звичайні питання немає відповіді. Навіщо ми народжуємося? Що таке душа? Навіщо людям мрії? Чому ми всі різні? Можливо простіше не заглядати за ширму нашого буття? Не поринати у невідоме? Але людина так влаштована. Так велить їй  серце. Напевно, в цьому і є сенс нашого життя. Ми боремося за ідеали, намагаємося змінити світ, мріємо, сподіваємося і ніколи не знаємо, кого ми зустрінемо на своєму шляху. І хто в цьому байдужому світі візьме нас за руку? Хто сильний, щоб вести нас вперед?  Хто доторкнеться до нашого серця?  Хто зможе розділити біль, який спричиняє боротьба? Ми мріємо та сподіваємося, чекаємо змін, кохання, смерті. І тоді щось відбувається, і наші сподівання стають реальністю. І наприкінці подорожі, як світлі промені, знаходяться відповіді на всі питання, які нас мучили. Привідкривється завіса над всіма таємницями нашого життя.

Але ми всі вважаємо  себе володарями власної долі, які можуть самі визначати її шлях. Але чи можемо ми  вибирати момент сходження вверх чи момент падіння? Чи сила, яка сильніша за нас, керує нашою долею? Може, нас веде за руку процес еволюції, якого ми ще не збагнули? Чи вказує нам шлях наука?

Як би людина не хотіла, вона не може обирати момент власної слави. Вона лише може вибирати те, як вона буде відповідати на виклики долі. Сподіваючись, що їй вистачить сміливості дати  відповідь.

Наше крихке існування залежить від дрібних моментів, за ради яких ми прагнемо жити далі. Але сенс нашого життя, напевно, завжди обумовлений спогадами, унікальний набір страхів, емоцій, переживань, важливість яких ми визначаємо самі. Так із окремих шматочків ми створюємо нашу особисту історію. У надії, що ці спогади завжди будуть з нами. Іронія життя прихована в тому, що ми приречені об’єднувати в собі світлі та погані спогади. Тому ми й такі  різні-це робить нас людьми. І саме за цей момент ми готові боротися.

Для початку, щоб стати на шлях перевтілення у людину, ми повинні зрозуміти всі моменти, які заважають нам жити повноцінним життям, пережити символічну смерть, щоб відкрити двері на велику дорогу. Важливим аспектом переживання символічної смерті при внутрішньому перетворенні є смерть «его». У процесі духовного саморозкриття людина переходить від дещо обмеженого образу буття до нового, розширеного стану. Варто лише відкинути наші буденні справи та хибні цінності, які ми отримуємо від реклами. Часто для завершення цього переходу необхідно, щоб колишній спосіб існування «помер», відкривши шлях новому «Я» людини; «его» повинно бути зруйноване, перш ніж стане можливим нове, ширше самовизначення. Це і називається смертю «его». Це не смерть того «его», яке необхідне для того, щоб мати справу з повсякденною реальністю; це смерть старих структур особи і малоефективних способів буття в світі, яка необхідна для  щасливішого і більш вільного існування. Тому «его» - це те, що ми вважаємо за моральний фактор,  напрацьований у нас цінностями системи функціоналізму. Я мушу ходити на роботу, щоб заробляти гроші та оплачувати свої кредити яких набрав у банку. Людина стає залежною від цих системних установок - хибних цінностей .  Ананда Кумарасвамі писав: «Жодна істота не може досягти вищого рівня буття без припинення свого звичайного існування». Смерть «его» може відбуватися поступово, впродовж тривалого періоду часу, а може трапитися раптово і з величезною силою. Зазвичай  це трапляється у критичних ситуація  житті людини, коли вона відчуває свою незначимість у Всесвіті. Хоча це одне з найбільш благотворних і цілющих подій у духовній еволюції, воно може сприйматися, як катастрофа. Упродовж цієї стадії процес вмирання іноді може бути дуже реалістичним, неначе це вже не символічне переживання а справжнісінька біологічна загибель. Як правило, людина при цьому поки що не може бачити, що по інший бік того, що сприймається як повне знищення «его», його чекає ширше і всеосяжне відчуття своєї справжньої суті. Боротьба проти системи функціоналізму людини несе в собі широкий характер розвитку людської особистості, як новонароджена дитина, але з власним досвідом попереднього життя та з просвітленим розумом, який може вести її вперед.
Рядки з «Фенікса» Д. Лоуренса відображають характер цього руйнівного, але перетворюючого процесу:

«Чи готовий ти бути викресленим, стертим, перетвореним ні на що?Чи готовий ти стати нічим?Канути в забуття?Якщо неготовий, то ти ніколи по-справжньому не змінишся».

І тут ми народжуємося. Кожна дитина народжується невинною і після народження прагне до добра, але чому стільки людей які навколо нас стають злими? Чому деякі рухаються у темряву, а деякі тягнуться до світла? З власної волі вони це вибирають, чи, можливо, за покликом долі? Чи вдасться на колись зрозуміти з чого складається душа? Щоб боротися зі злом потрібно його розуміти. Потрібно відправитися у минули, щоб знайти те перехрестя, де добрі люди вибрали один шлях, а злі люди інший.

Є в світі добро та зло, добре та погане, хороші люди і погані люди. І якщо ми готові це зрозуміти то інколи бачимо, як щось рідне, присутнє в обох сторонах. Ми мовчки чекаємо тих моментів, коли все стає зрозумілим, коли нікчемне існування отримує форму і ми чітко бачимо свою ціль. Але якщо нам вистачає сміливості усвідомлювати правду то по інший бік ми спостерігаємо своє ж відображення котре нам показує подвійність нашого життя. І те що кожен з нас може бути на стороні добра та зла, чого завгодно і всього одразу і навіть доля, яка здається неминучою може змінюватися силою наших рішень, силою любові, яку ми зберігаємо, силою обіцянок яким ми залишаємося вірними. Але для всіх хто проклятий власною свідомістю, одне питання залишається завжди без відповіді. Хто Я є?

Ми постійно шукаємо зв’язки, тому в кожній війні наступає момент, коли все міняється. Відбувається різкий поворот, виникають нові союзи та лінії фронту і правила війни переписуються з нуля. Такі моменти можуть змінити характер битви і дати шанс на перемогу будь-якій стороні . Тому ми робимо все, щоб вловити весь сенс подій і бути готовими до змін. Ми збираємося  духом  і подавлюємо страхи, притягуємо всі сили, шукаємо знамена серед зірок. І все ж той момент, коли змінюються правила, залишається таємницею, наче швидка рука долі пересуває фігурки на шахматній дошці. І немає значення, як довго ми до них готуємося, як сильно ми противимося змінам, відчуваємо момент і боремося з неминучим. В кінцевому результаті, коли все відбувається нас застають зненацька.

Так було із затемненням давніх народів. Коли Місяць пролітає між  Землею та Сонцем, в душі зароджувався неспокій, але раптово розумієш, що все  стає можливо. Вплив затемнення на людей був безумовний, його краса захоплює. Воно і зараз нас притягує і це триває з давніх епох. Значення його для нас залишається невідомим і воно минає так само раптово як і починається, а нам залишається лише усвідомлювати свою нікчемність перед лицем долі чи випадковості.

Світлом все почалося, світлом і все закінчиться , а до тих пір ми будемо блукати в темряві. Але надія є завжди і звичайно все можливо. Межі уяви зникають перед прогресом науки. Тоді Зевс, батько всіх олімпійців, створив ніч посеред дня, закрив світло Сонця і кинув всі страхи на людей. І коли до нас добираються наші найжахливіші страхи вибір для нас постає невеликим. Втікати чи боротися? Ми сподіваємося, що знайдемо в собі сили, щоб подолати всі наші жахи, але , інколи, в супереч всьому ми кидаємося у втечу від них, а якщо наші страхи продовжать нас переслідувати? Де тоді від них заховатися? На ці питання кожен сам даватиме відповіді.

Покоління змінює одне одного, за батьком йде син за матір’ю - дочка, одне покоління йде, а інше приходить і приречене повторювати минулі помилки і минулі перемоги, але як ще сприймати цей світ? Якщо не через призму минулих поколінь. Одні страхи, інші наслідування чи являють вони для нас приклад наслідування? Чи вбережуть нас від наступних помилок? Втілювати їх у життєвий сценарій тому що це все, що ми знаємо? Чи створювати власну індивідуальність? І що буде якщо минули покоління нас розчарує? Зможемо ми їх замінити, наших батьків? Чи доля знайде спосіб повернути нас назад до звичних вже нам домашнім втіхам?

Така наша природа, захищати наших дітей. Кожне покоління передає наступному повчальні історії. Так і було в міфі про Ікара.  Саме тут для всіх хто прокляті власною свідомістю, яка дає нам спогади, завжди виникає одне питання, хто Я? Ми настирно шукаємо зв’язки один з одним через наше минуле. Ми дорогі друзі, люблячі батьки, обожнюючі матері, захищені діти. Ми перебуваємо  у боротьбі та любові, в надії, що разом ми зможемо зрозуміти наше призначення у Всесвіті, але розуміємо, що в кінці ніхто не зможе розділити нашу долю. Кожен із нас повинен самотужки знайти відповідь на питання: Хто Я?, Що означає бути живим?,  І яке Я маю значення у безкінечному Всесвіті?.

На нашій планеті живе майже 7 міліардів людей і кожен унікальний, не такий як інші, але чим визначається ступінь відмінності? І чому? хіба тільки біологія та фізіологія визначає таку відмінність? Чи наші думки, спогади та особистий досвід робить нас неповторними. Чи є ще щось? Може якийсь вищий план, який направляє випадкову природу творення. Можливо це щось ще неосяжне, що живе у нашій душі і дарує кожному із нас свій шлях випробувань, котрий допоможе зрозуміти нам хто ми є насправді. Ми всі пов’язані, поєднані невидимою ниткою і при цьому всьому  ми все одно окремі особистості. Порожні посудини готові наповнюватись безкінечними можливостями, сукупністю думок та переконань, коротких спогадів та особистого досвіду. Чи зможу Я бути собою без всього цього? А Ти зможеш? А якщо ця невидима нитка обірветься і що буде тоді? Що стане із мільярдами самотніх людей Землі? В цьому і прихована головна ціль життя. Найти, поєднатися, втриматися разом. Саме коли наші серця і думки чисті ми істинно єдині, ми зможемо зцілити наш крихкий світ і створити простір необмежених можливостей.

Саме людські спогади служать причиною розлуки. Ми єдині істоти які думають про минуле. Спогади нас наділяють унікальною сутністю. Вони створюють історію, яка розходиться по світу, яку всі могли б читати про наші заслуги і пам’ятати про наші невдачі. Є багато методів знайти свою ціль в житті, але саме спогади показують нам до чого прагнути і як цього досягти. Наше особисте зібрання образів, симпатій, страхів та каяття і найжорстокіша іронія нашого життя в тому, що доводиться поєднувати досягнення та невдачі нашого минулого. саме це нас і відрізняє один від одного, але дозволяє залишатися людьми і заради цього варто йти на жертви.